Сьогодні на вокзалі бачила солдата..
Стояв один – його ніхто не проводжав:
Квиток на схід, рюкзак і плащ палатка,
Немов він сам від себе на війну тікав.
Сумний, стурбований, глибокий,
Задумливо і мужньо в самоті стояв,
Хоч перед ним дорога – світ широкий,
Але він стежку свою власну вже обрав.
Не в далі дальнії, щоб щастя пошукати,
Не в ті незвідані, чудові й радісні краї,
А в пекло – смерті в зуби їде заглядати —
Боротися за волю на своїй землі!
І шкода стало невідомого солдата:
Він сам – та й я нікого вже не жду,
Тому тепер на нього буду я чекати,
Тепер я в Бога за усіх самотніх попрошу!
«Не полишай одних в скрутну годину,
Дай мужності, надії й сили їм пошли!
Дружині – чоловіка, матері – дитину,
І сестрі брата, прошу, рідного верни!»
Я мовчки проведу тебе, коханий, брате, сину,
Й чекати буду рідного тебе з війни…
Тепер ти просто зобов’язаний й повинен,
Живим та неушкодженим прийти!
Эта статья была автоматически добавлена из сообщества Справжній Українець
